Главная  /  2016-09-25
Народно-политический журнал
 

Портал "НЕИЗВЕСТНАЯ ЗЕМЛЯ"

Возможность распада США до сих пор сохраняется

Ровно 150 лет назад в США завершилась гражданская война, формально закрывшая вопрос распада страны на прогрессивный Север и консервативный Юг. Однако во многих штатах до сих пор немало активистов, движений, полноценных партий и даже губернаторов, жестко отстаивающих право своей малой родины на независимость от родины большой.


 

ПО ЧЕСНОКУ
Ядерной зимы не будет
Вокруг почти любого вида оружия существует много расхожих представлений и откровенных мифов, которые весьма волнуют публику, интересующуюся армией и оружием. Ядерное оружие не является исключением. В числе таких мифов - широко известная концепция "ядерной зимы".
Катюша проследит за СМИ и соцсетями для Кремля
Администрация президента России и правительство страны перешли на новую систему мониторинга СМИ - она тщательнее прошлой отслеживает распространение информации, учитывает ее характер и умеет работать с соцсетями.
Аналитическая записка ВП СССР: О новой глобальной повестке дня
В этой борьбе финансовый капитал ставил на троцкистов и их вождей в большинстве своём принадлежавших к еврейской диаспоре. Большевиков финансовый капитал Запада (другого просто не было) не принимал всерьёз как силу, способную нарушить его планы в разжигании пожара перманентной революции.
Очарование девичьей скромности
Рассказ молодой учительницы, которая столкнулась с редким на сегодня традиционным и правильным воспитанием, прививающим девочкам скромность и трудолюбие. Строгий, но справедливый отец воспринимается больным обществом как тиран и деспот.
Washington Times: Расист Обама невзлюбил россиян за цвет кожи
Нынешний президент США Барак Обама – «расист», считает обозреватель Washington Times Тодд Вуд. По его мнению, неприязнь Обамы к России связана именно с тем, что в Москве не часто встретишь африканцев.
Роскомнадзор открыл вакансию хакера
Надзорное ведомство приглашает на работу "программиста с навыками обхода систем компьютерной безопасности, хакера".
ПО ЧЕСНОКУ
Национализм имеет положительные стороны для недоразвитых наций

Студент Альбрехта Хаусгофера, член созданной в окружении Хаусгофера организации "Мазепинец", профессор Богдан Осадчук, знавший Кубийовича, Бандеру, Хрущова, патриарха Мстислава о галичанах, украинцах и причинах мировозрренческого конфликта между  мельниковцами и бандеровцами

 

У.Т.: Вы известный критик интегрального национализма. Но сегодня для многих активных украинцев национализм является весьма положительным понятием.

- Национализм имеет положительные стороны для наций недоразвитых, к которым относятся и украинцы. Достаточно взглянуть на политические партии - они искусственные. Единственная настоящая партия - это коммунисты, но и они из прошлого века.
 

У.Т.: В современной Украине на конфликт между бандеровцами и мельниковцами смотрят сквозь пальцы и как будто не замечают. Между тем до поры до времени шла братоубийственная война, погибли даже ваши друзья. Неужели конфликт нельзя было решить мирным путем?



- Раздор был страшный. Бандеровцы были исключительно галичанами, греко-католиками. А мельниковцы - преимущественно волыняне. Поэтому пролегали две черты: вероисповедания и убеждений. Среди бандеровцев почти не было надднепрянцев, кроме Донцова, который, может, и не был бандеровцем, но фактически воспитал их, там не было ни одного интеллектуала! Это была чернь. Среди мельниковцев чуть ли не половина руководства - Маланюк, Телига - были, если проводить параллели с казачеством, «полковниками».

У.Т.: И те и другие называли себя националистами.

- Но каждый понимал это по-своему. Это была не идеологическая разница, а конфликт ментальностей, Галицкая - узкая и тупая, представлена ​​сыновьями священников, которым был и Бандера. Они кисли в своем провинциализме.
 

У.Т.: Странно это слышать от вас, человека, который родился в Галичине.

- С детства, когда в центральной Польше, месте трудоустройства моего отца-учителя, в нашем доме находились многие из тех бедолаг, которые слонялись Польшей после расформирования армии УНР. Они не получили никакого социального обеспечения, умирали от голода. Именно они мне начали рассказывать об образе Украины. Некоторые из них были из Одессы, Харькова, Полтавы. В Холме, где я потом жил, появился родственник Петлюры Скрипник, ставший патриархом Мстиславом, я с ним тоже подружился. Эти люди сформировали мое мировоззрение. С галичанством я, кроме рождения, не имел ничего общего, со схидняками только и сотрудничал. Была концепция, чтобы их «притянуть» к Западу, ведь послевоенные эмигранты из Советской Украины по духу были советскими людьми. Если бы не Иван Багряный, многие из них стали бы русскими. Он своей тактичностью, колоссальным авторитетом убеждал: будет независимая Украина, а построят ее современные комсомольцы.


 

Ниже статья полностью на украинском.


Богдан Осадчук, професор історії Берлінського вільного університету та Українського вільного університету в Мюнхені, знав і бачив в обличчя чимало людей минулої епохи: Кубійовича, Бандеру, Хрущова, патріарха Мстислава.
 
У свої вісімдесят вісім продовжує писати – нерідко ядуче, скептично, однак завжди жваво та цікаво. Спів­працюючи з німецькими та швейцарськими газетами і ТБ, десятиліттями просував українське питання. Пишучи для польських видань, наголошував на потребі єднання з Україною. Українців закликав розрахуватися з привидами історії: засудити комунізм і визнати волинську різанину. Категоричний противник усіляких -ізмів – в еміграції залишався поза течіями. Кавалер найвищої відзнаки Польщі ордену Білого орла та медалі Люблінської унії. Приятель кількох президентів України та Польщі. Не відмовляється від кави та 50 грамів під настрій. Мешкає в Берліні. Обожнює Київ.
 
У.Т.: Останнім часом помітний союз між Росією та Німеччиною, дехто навіть проводить паралелі з пактом Молотова – Ріббентропа. Ви досить добре знаєте Німеччину. Звідки така любов до Росії?
 
– Ця країна завжди була проросійською, від Бісмарка. Те, що українці – це нібито німецький проект, почали говорити поляки, потім підхопили росіяни. Від Катерини ІІ, бідненької німкені, витворився певний погляд на те, що лежить поміж Пруссією і Росією. Про Польщу говорили: «У нашей матушки России п...да больше, чем ваша Польша». Вже після Другої світової я дивувався, що війна не викопала рову, а навпаки, здружила німців і росіян, бо начебто тільки ці два народи мають колосальні втрати, а інші такого лиха не зазнали.
 
Німці якнайдовше зволікали з визнанням України. Шредер кілька разів висловився виразно антиукраїнськи. Якби не тиск Америки на Німеччину, було б ще гірше. При створенні Веймарського трикутника (Франція–Німеччина–Польща) Квасневський запитав Шредера, чому він так заприязнився з Путіним. Відповідь була така: «Він говорить по-німецькому і його діти говорять по-німецькому. Ти не розумієш, що для німця значить, коли державний муж Росії говорить німецькою». А Ширак до Квасневського: «А ти що в тій Україні знайшов? – Немає України, є Росія».
 
Росія прагне відбудувати імперію. Колись мій приятель Збіґнєв Бжезінський справедливо зауважив, що їхня імперія можлива лише з Україною. Це Росії не вдасться – війна з Грузією відкрила багатьом на Заході, а передовсім американцям, очі, й конфлікт з Україною міг би викликати російсько-американську війну.
 
Галицька обмеженість
 
У.Т.: Ви відомий критик інтегрального націоналізму. Але сьогодні для багатьох політично активних українців націоналізм є досить позитивним поняттям.
 
– Націоналізм має позитивні сторони для націй недорозвинених, до яких належать і українці. Достатньо поглянути на політичні партії – вони штучні. Одинока справжня партія – це комуністи, але й вони є з поза минулого століття.
 
У.Т.: У сучасній Україні на конфлікт між бандерівцями і мельниківцями дивляться крізь пальці й начебто не помічають. Між тим до певного часу точилася братовбивча війна, загинули навіть ваші друзі. Невже конфлікт не можна було вирішити у мирний спосіб?
 
– Розбрат був страшний. Бандерівці були винятково галичанами, греко-католиками. А мельниківці – переважно волиняками. Тому пролягали дві межі: віросповідання і політичні переконання. Серед бандерівців майже не було наддніпрянців, окрім Донцова, який, може, і не був бандерівцем, але фактично виховав їх, там не було жодного інтелектуала! То була чернь. Серед мельниківців чи не половина керівництва – Маланюк, Теліга – були, якщо проводити паралелі з козацтвом, «полковниками».
 
У.Т.: І ті й інші називали себе націоналістами.
 
– Але кожен розумів це по-своєму. Це була не ідеологічна різниця, а конфлікт ментальностей, Галицька – вузька і тупа, представлена синами священиків, яким був і Бандера. Вони кисли у своєму провінціалізмі.
 
У.Т.: Дивно це чути від вас, людини, яка народилася на Галичині.
 
- З дитинства, коли у Центральній Польщі, місці працевлаштування мого батька-вчителя, у нашому домі перебували чимало з тих бідолах, які тинялися Польщею після розформування армії УНР. Вони не дістали жодного соціального забезпечення, помирали з голоду. Саме вони мені почали розказувати про образ України. Деякі з них були з Одеси, Харкова, Полтави. У Холмі, де я потім жив, з’явився родич Петлюри Скрипник, який став патріархом Мстиславом, я з ним теж заприязнився. Ці люди сформували мій світогляд. Із галичанством я, крім народження, не мав нічого спільного, зі східняками тільки й співпрацював. Була концепція, аби їх «притягти» до Заходу, адже повоєнні емігранти з Радянської України по духу були радянськими людьми. Якби не Іван Багряний, чимало з них стали б росіянами. Він своєю тактовністю, колосальним авторитетом переконував: буде незалежна Україна, а побудують її сучасні комсомольці.
 
Україна
 
У.Т.: У дискусіях про українців польські ліберали цитують вас. Кон­сервативно-католицькі діячі посилаються на іншого українця з діаспори Віктора Поліщука, який у Канаді пише антиупівські книжки...
 
– Поліщука друкують польські шовіністи. А він був у комуністичній Польщі прокурором. Його оплачував КДБ, про це мені сказав один польський службіст, мета – розпрацьовувати українську еміграцію. Він боїться приїхати в Україну, думає, що його тут заарештують.
 
У.Т.: А в Донецьку його книжки перевидають. Де межа між критикою ОУН – УПА і сприйняттям їх як визвольного руху?
 
- У Донецьку інші закони (сміється). Ахметову треба сказати: не робіть дурниць.
 
У.Т.: Що вас в Україні дратує?
 
– Багато чого. Дратує мене, що українці змарнували стільки часу. За десятиліття не провели жодних реформ. Українські суди і прокуратури є імітаціями. Крім того, не відбулося жодної дискусії про злочини комунізму. Кати ходять разом із жертвами. Не знають, хто кого вбивав. У парламенті ніколи не порушувалося питання, чим є свобода громадянина і людини, чим є громадянські права. Не відбулося також дискусії про націоналізм ОУН, президент Ющенко не зовсім уявляє собі, ким були бандерівці. Неприпустимо, щоб такі обманщики, як Зварич, були міністрами. До того ж Ющенко втрачає позитивне ставлення до себе з боку міжнародної спільноти.
 
Розпусний Берлін
 
У.Т.: Під час Другої світової війни ви навчалися у Берлінському університеті. Чому обрали столицю фашистської Німеччини?
 
- Я стояв перед проблемою: або йти в партизани, чого я не міг зробити, бо ніколи не зумів би застрелити людину – був пацифістом від народження, або співпрацювати з німцями. Аби уникнути цієї дилеми я втік до Берліна. Один старий уенерівець сказав: «Такі, як ви, молоді тільки в столиці можуть пережити. Як ми могли втриматися тільки в Петербурзі, ви можете в Берліні».
 
Нацисти здобули Берлін насильно, прийшли з Мюнхена. Раніше Берлін був «червоним», прокомуністичним. Чимало тих комуністів перейшли до гітлерівців. Але засадничо Берлін залишився дуже ліберальним містом. Я почувався там добре. Господар-єврей був колишнім офіцером німецької армії, і Генштаб Вермахту зробив ков­пак-охоронець над цими людьми. Плюс разом зі мною жив український журналіст Геннадій Которович. На той час один із найкращих. Причому вдавалося бути ще й «пожирачем» жінок, після бомбардувань віджартовувався: йдемо на вулицю, тепер жінки такі м’які...
 
Німці пішли на фронт, а тут було тисячі чужинців. На головній Фрідріхштрасе можна було почути тисячі різних мов, німці навіть боялися туди вийти. Природно, була страшна розпуста – француженки, німкені. Якось ледве мене не зґвалтували!
 
У.Т.: Чому ви залишилися в Берліні після війни, адже більшість політично активних українців поїхали на Захід?
 
– Німці випадково записали мене в документах італійцем, бо ходив до одного італійського ресторану. Тому я не боявся совітів. Потім з'ясувалося, що мій улюблений ресторан був таємним осередком італійської компартії та англійської розвідки. Його власника звали Маратьє, він пізніше був одним із тих, хто власноруч вішав Муссоліні. Кельнер Бруно володів багатьма мовами, фантастично освічена людина. Після війни виявилося, що він очолював англійську розвідку в Німеччині. До того ресторану приходили високі особи ІІІ Рейху – там подавали без обмежень і карток їжу та вино. Якось мене хотіли завербувати італійські мафіозі, сказали, що маю «дуже зручні пальці», щоб послати мене до Мілана в «Академію злодіїв» за спеціалізацією «біжутерія». Один знайомий із Буковини радив мені піти повчитися і написати пізніше бестселер. Іван Лисяк-Рудницький назвав це дурницею: «З того не висідається, як з автобусу. Тебе застрілять». Мафіозі, почувши мою відмову, образилися: «Дурень ти. Будеш бідняком, найвище – професором».
 
Я одразу зрозумів, що дружба між совітами й американцями довго не триватиме. Пригадую один танцювальний вечір, коли група американців поставила віскі, а росіяни – горілку. Молоді німкені вибрали віскі. Очікувано відбулася бійка: ламали столи, стільці, билися до крові. Пізніше Берлін поділили на чотири зони окупації (до речі, не знаю, за що дали зону французам, – їхня колаборація з німцями була найбільшою, а участь у війні – мінімальною). Я опинився в англійському секторі, моя дружина – в американському. Тоді всі зна­ли, що англійці видавали совітам їхніх колишніх громадян: і козаків, і простих людей. Було трохи лячно, але обійшлося. Мабуть, урятувало «італійське» походження.
 

[1073][1074]

  ДОСЬЄ ТИЖНЯ

Народився 1 серпня 1920 року у вчительській родині в Коломиї


Середина 20-х рр. ХХ ст. – родина переїздить під Сандомир (Центральна Польща)
1940 – працює в Українському допомоговому комітеті, м. Холм.
1942–1944 – навчається на історичному факультеті Берлінського університету.
1945 – працює у Польській військовій місії (англійська зона окупації Берліна).
1947 – початок публіцистичної діяльності в Die Neue Zeitung та Neue Zurcher Zeitung (1955).
1950 – участь у Конгресі свободи культури, де знайомиться з Єжи Ґедройцем і розпочинає співпрацю з польськомовним журналом Kultura з Парижа (пише під псевдонімом «Берлінець», співпраця триває до смерті Ґедройця у 2000 році).
1960 – участь у сесії ООН, знаній зі скандального виступу Микити Хрущова.
1966 – захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті (Мюнхен).
1966 – професор історії Східної Європи у Вільному університеті (Західний Берлін).
1980-ті – редакція видання українських незалежних інтелектуалів «Віднова».
2001 – орден Білого орла Республіки Польща.
2005 – почесний диплом Європейського колегіуму польських і українських університетів (Люблін). Нагорода – «Людина пограниччя» (Сейни, Польща)
2007 – нагорода ім. Єжи Ґєдройця газети Rzeczpospolita.
Українською видано збірку публікацій Богдана Осадчука («Україна. Польща. Світ») та кілька збірок статей та інтерв’ю польською.

 


http://tyzhden.ua 11.01.2016